Що називають Волинською трагедією: історія 1943

Волинською трагедією в українській історіографії та публічній мові називають хвилю обопільних етнічних чисток на Волині у 1943–1944 роках, що охопила також частину Галичини, Холмщини й Полісся. У Польщі ті самі події частіше звуть «Волинською різаниною» (Rzeź wołyńska) і від 2016 року офіційно кваліфікують як геноцид польського населення, вчинений українськими націоналістами.

Ядром конфлікту стали масові вбивства цивільних — насамперед поляків силами УПА та місцевих формувань, а також українців у відповідь загонами Армії Крайової, самооборони й допоміжної поліції. Точної цифри жертв немає: наукові оцінки для Волині зазвичай тримаються в межах десятків тисяч поляків і кількох–півтора десятка тисяч українців, а сукупні втрати всього польсько-українського протистояння 1943–1947 років сягають ще більших, суперечливих цифр.

Назва «трагедія» підкреслює двосторонній біль і контекст війни двох тоталітарних окупацій. Назва «різанина» фіксує асиметрію: на Волині польських цивільних загинуло значно більше. Обидва слова описують одну реальність — зруйновані села, спалені церкви й сусідів, які за одну ніч стали катами.

Ґрунт конфлікту: земля, школи й дві окупації

Волинь між війнами належала Другій Речі Посполитій. Українці становили більшість сільського населення, поляки — значну меншість, укріплену осадниками, чиновниками й колоністами. Польська держава бачила ці землі своїми «кресами», український національний рух — частиною майбутньої самостійної України. Ця суперечка не була абстрактною: вона сідала за шкільні парти, межові стовпи й церковні двері.

Політика санації після 1926 року звузила українську освіту, обмежувала кооперацію й періодично вдавалася до пацифікації. На Волині з сотень українських шкіл на середину 1920-х лишилося лише кілька повноцінних закладів. Холмщина пам’ятала руйнування православних храмів. Табори на кшталт Берези-Картузької тримали політичних опонентів. Для частини українців польська влада виглядала не сусідом, а окупантом, який прийшов після розпаду імперій і не збирався віддавати край.

Вересень 1939-го розірвав цей порядок навпіл. Східну Польщу зайняв СРСР. НКВС депортував десятки тисяч поляків, розстріляв в’язнів у червні 1941-го, знищив місцеву еліту. Літо 1941-го принесло німецьку окупацію. Райхскомісаріат Україна не збирався віддавати землю ні польській державі, ні українській. Німці брали допоміжну поліцію з обох народів, страчували євреїв, грабували села й дозволяли місцевій ворожнечі тліти, доки вона не заважала вивозу зерна.

У цьому вакуумі зброї ОУН(б) розбудовувала УПА. Польське підпілля відновлювало Армію Крайову й готувалося до повернення польської держави на довоєнні кордони. Обидва рухи вважали Волинь своєю. Обидва бачили в цивільних «чужинцях» потенційну опору ворога. Коли навесні 1943 року українські поліцаї масово дезертирували з німецької служби до лісу, конфлікт отримав тисячі людей зі зброєю й досвідом насильства.

1943 рік: від перших нападів до «кривавої неділі»

Перші великі антипольські акції на Волині історики датують лютим 1943-го. Село Паросля на Сарненщині стало одним із ранніх епізодів масового вбивства цивільних. У квітні удар припав на Янову Долину. Весна розігнала спіраль: польська самооборона укріплювала бази на кшталт Пшебража й Гути Степанської, українські відділи розширювали «очищення» терену.

Командування УПА на Волині очолював Дмитро Клячківський («Клим Савур»). Польські дослідники вважають, що саме волинський провід санкціонував фізичне усунення польського елементу як умову майбутньої української держави. Українські історики часто заперечують існування єдиного письмового наказу на знищення всього населення й наголошують на хаосі, місцевій помсті й відсутності жорсткої вертикалі в першій половині 1943-го. Документальна картина лишається нерівною: є свідчення, звіти, післявоєнні допити — і прогалини, які кожна школа заповнює власною логікою.

11–12 липня 1943 року стали символом трагедії. У польській пам’яті це «кривава неділя»: скоординовані напади на десятки, за деякими підрахунками — близько сотні польських осель, часто в годину богослужіння. Людей убивали в костелах, хатах і на подвір’ях, села палили. Українські дослідники не заперечують масштаб літніх акцій, але ставлять під сумнів одночасність «ста ударів» по всій Волині: сили УПА тоді вимірювалися кількома тисячами бійців, а не армією, здатною накрити край одним наказом.

Літо 1943-го на Волині було не «биткою армій», а війною проти сіл. Жертвами ставали жінки, діти й старші люди — ті, хто не встиг утекти до міста під німецьку охорону чи в самооборонну базу.

Восени насильство не вщухло. Антипольські акції тривали до зими, а 1944-го хвиля перекинулася на Східну Галичину. Паралельно зростали польські відплатні рейди: спалені українські села на Холмщині, у Люблінському воєводстві, пізніше — на Закерзонні. У цей клубок впліталися німецькі пацифікації й радянські партизани, яким вигідне було зіткнення двох національних підпіль.

Скільки загинуло і чому цифри не сходяться

Підрахунок жертв упирається в зруйновані метрики, змішані сім’ї, втечі, поховання без прізвищ і політику пам’яті. Одна школа рахує лише Волинь, інша — увесь конфлікт до операції «Вісла» 1947 року. Одна спирається на імена, інша — на оцінки «невідомих» поховань.

Нижче — орієнтири, які найчастіше зустрічаються в науковій літературі. Це не вирок, а карта розбіжностей.

Джерела даних: узагальнення оцінок за матеріалами uk.wikipedia.org та публікаціями BBC News Україна.

Асиметрія на Волині 1943 року майже ніким із серйозних дослідників не заперечується: польських цивільних загинуло більше. Суперечка точиться про масштаб «більше» і про те, чи польська відповідь була лише локальною помстою, чи частиною тієї самої етнічної війни. Програма УКУ станом на 2025 рік назвала вже понад 20 тисяч українських жертв усього протистояння 1939–1947 років поіменно — цифра, якої ще десять років тому майже не було в публічному просторі.

Дві назви, два словники пам’яті

Слова вирізають реальність. «Трагедія» ставить поруч два народи й дві окупації. «Різанина» і «геноцид» ставлять виконавця й жертву в жорстку ієрархію. Польський Сейм 2016 року визнав події геноцидом; у 2025-му 11 липня закріпили як національний день пам’яті жертв. Жодна міжнародна організація такого визнання не ухвалила. Українська сторона відкидає односторонню формулу, визнаючи злочини окремих підрозділів УПА так само, як злочини АК проти українських сіл.

Західні історики частіше говорять про етнічну чистку: мета полягала в тому, щоб вигнати поляків із терену, який ОУН бачила українським, а не знищити поляків як народ у всьому світі. Частина польських дослідників, зокрема Мотика в пізніших працях, вважає, що за критеріями Конвенції 1948 року дії на Волині можуть підпадати під геноцид, навіть якщо їх одночасно називають етнічною чисткою. Юридична дуель тут рідко змінює людський факт: убивали сусідів, часто сокирою й вогнем, і робили це свідомо.

Окремий шар — роль третіх сил. Німецька адміністрація не організувала волинські погроми як центральну акцію, але користувалася розколом, міняла українських поліцаїв на польських і навпаки, карала села без огляду на національність. Радянські партизани фіксували різанину в звітах і самі вдавалися до терору. Після 1944-го вже НКВС і нова польська влада довершили переселення: українців гнали на схід і в рамках «Вісли» — на захід Польщі, поляків — у зворотному напрямку.

Типові помилки в розмовах про Волинську трагедію

• Це була «лише відповідь» на польські злочини 1918–1939 років. Міжвоєнні кривди були реальними, але літо 1943-го не випливає з них автоматично. Рішення про «очищення» терену ухвалювали конкретні люди в конкретний рік війни.
• Це була «лише різанина українців проти поляків» без зворотної хвилі. Відплатні акції АК, самооборони й польської поліції на німецькій службі спалили українські села й убили тисячі цивільних, особливо за межами Волині.
• Цифра «100 тисяч» або «кілька тисяч» є точною. Сто тисяч — оцінка всього конфлікту в одній школі, не поіменний реєстр Волині. «Кілька тисяч українців» часто ігнорує Холмщину, Галичину й повоєнні роки.
• УПА як ціла структура тотожна кожному місцевому погрому. Відповідальність командування волинської УПА досліджують окремо від стихійних «сокирників» і від дій ОУН(м). Зворотне також хибне: відсутність одного аркуша паперу не скасовує організованих літніх акцій.
• Тема потрібна лише для політики 2020-х. Сім’ї з обох боків зберігали мовчання десятиліттями. Політика сідає на вже існуючий біль, а не вигадує його з нуля.

Пам’ять після війни: від мовчанки до ексгумацій

У ПНР і УРСР Волинь замкнули в шафу. Польща говорила про «бандерівців» крізь цензуру, Україна — майже не говорила. Після 1989–1991 років архіви тріснули, свідки постаріли, а політики знайшли зручний важіль. Президенти обох держав неодноразово вшановували жертв. Спільні заяви 2000-х шукали формулу «прощаємо і просимо прощення». Вона не закрила рахунку.

Практичним вузлом 2010–2020-х стали ексгумації. Після паузи, що тягнулася роками, у травні 2025-го в колишніх Пужниках на Тернопільщині знайшли останки 42 людей. У липні–серпні 2026-го на території колишніх сіл Острівки та Воля Островецька на Волині підняли останки 55 осіб, серед них 26 дітей. 30 серпня 2026-го їх перепоховали в братській могилі поруч із знахідками попередніх експедицій 1990-х і 2010-х. За оцінкою польського Інституту національної пам’яті, лише на цих двох локаціях іще можуть залишатися сотні незнайдених.

Пошук кісток не замінює політичної згоди, але змінює розмову: замість круглих чисел з’являються імена, вік дітей і конкретне поле, де лежали люди 83 роки.

Український інститут національної пам’яті 2026 року заявляв про швидше погодження дозволів на подальші роботи. Паралельно тривають українські пошуки жертв з українського боку — і на території Польщі також. Цей двосторонній рух повільніший за газетний цикл, зате ближчий до того, чим є історія: не мемом, а могилою з іменем.

Навіщо ця історія живим

Волинська трагедія лишається нервом українсько-польських стосунків, бо обидва народи збудували свою пам’ять Другої світової на жертві. Польща — на Катині, Варшавському повстанні й кресах. Україна — на Голодоморі, Бабиному Яру й боротьбі УПА. Коли одна жертва затуляє іншу, сусід перетворюється на конкурента в ієрархії страждання.

Для читача-початківця досить трьох опор. По-перше, події 1943 року на Волині — це масові вбивства цивільних, а не «військова операція» в класичному сенсі. По-друге, насильство було обопільним, але не симетричним за масштабом саме на Волині. По-третє, ні німецька, ні радянська окупація не знімає відповідальності з тих, хто тримав сокиру й запалював стріху.

Для просунутого читача поле ширше: накази Клячківського, дебати про Третій надзвичайний великий збір ОУН у серпні 1943-го, статистика Семашків проти іменних карток УКУ, роль шуцманшафтів, чеські колонії Волині, які теж потрапили під ніж, і тиша змішаних родин, де брат убивав швагра. Кожна з цих ліній заслуговує окремої полиці, а не одного абзацу в мережевій сварці.

Земля Волині після 1944-го змінила обличчя. Польські колонії зникли, українські села перекроїли кордони й депортації. Ліс затягнув фундаменти. Люди, які там народилися вже в 1970-х, часто вперше чули цю історію з телевізора, а не від бабусі. Саме тому суперечка така гостра: пам’ять прийшла пізно і одразу в політичній упаковці.

Розмова не закінчується датою в календарі. Вона триває там, де відкривають ще одну яму, звіряють прізвище в метриці й відмовляються робити з мертвих аргумент проти живих сусідів.