Олександр Терен: шлях впертого ветерана до нових горизонтів

Олександр Терен, справжнє ім’я якого Олександр Миколайович Будько, народився 13 травня 1996 року в Рівному. Він пройшов шлях від шеф-баристи в Києві до командира взводу на Харківщині, а після важкого поранення 24 серпня 2022 року став одним із найпомітніших голосів українських ветеранів.

Втрата обох ніг не зупинила його: бронза на Іграх Нескорених, автобіографічна книга «Історія впертого чоловіка», участь у шоу «Холостяк», YouTube-проєкт про безбар’єрність і Орден «За заслуги» III ступеня в січні 2026 року. Кожна з цих сторінок життя показує, як звичайний хлопець із Рівного перетворює особисту трагедію на інструмент змін у суспільстві.

Сьогодні тридцятирічний ветеран продовжує розвиватися — вивчає акторську майстерність, працює над другою книгою, допомагає з інклюзією в містах і відкрито говорить про те, що реабілітація триває не в лікарні, а в повсякденному житті. Його історія звучить як жива розповідь про впертість, яка ламає бар’єри.

Дитинство в Рівному та перші виклики

Рівне середини дев’яностих зустріло Олександра звичайним українським містом, де діти грали у дворах, а батьки працювали. Але вже з перших кроків життя підкинуло йому випробування. Клишоногість змушувала носити гіпси, тутори та спеціальні ортопедичні черевики. Чотири пари взуття на рік — літні, осінні, зимові, весняні — зношувалися до дір. Кеди дозволяли взути лише на сорок п’ять хвилин уроку фізкультури. М’язи литок деформувалися від постійного тиску, і хлопець ніколи не носив шорти, ховаючи ноги від чужих поглядів.

Ці дитячі комплекси пізніше стали частиною його характеру. Він навчився не помічати перешкод і йти далі. Технічна освіта, переїзд до Києва, робота шеф-баристою, курси графічного дизайну, пауерліфтинг і єдиноборства — усе це формувало людину, яка звикла докладати зусиль. До 24 лютого 2022 року його життя крутилося навколо кавових машин, тренувань і звичайних міських турбот. Того дня останній робочий день раптово перетворився на перший день війни.

Доброволець, командир і позивний «Терен»

Коли вибухи пролунали за вікном і дівчина подзвонила з тривогою, Олександр зібрав валізу, вивіз близьку людину в безпеку і пішов до військкомату. Призначення в IT-війська не влаштувало. Він шукав справжню лінію фронту. Через націоналістичну спільноту добровольців потрапив до 49-го окремого стрілецького батальйону «Карпатська Січ». Уже через місяць став командиром взводу вогневої підтримки другої роти. Позивний «Терен» прижився природно — колючий, наполегливий, який не дає себе зім’яти.

У травні 2022 року підрозділ опинився на Харківщині. Битва за Харків вимагала витримки, втоми і постійної готовності. 24 серпня, у День Незалежності, група зайшла в посадку біля села Дмитрівка. Ворожий танк почав обстріл. Олександр, виснажений, заснув в окопі. Снаряд уразив ноги, засипав землею. Двері, що опинилися поруч, не дали окопу стати могилою. Побратими відкопали його, наклали турнікети, знеболили. Перша ампутація відбулася в Барвінковому, друга — у Полтаві через відмирання тканин. Батьки дізналися про все з соціальних мереж, коли товариш оголосив збір.

Реабілітація: від лікарняного ліжка до спортивних протезів

Три місяці після поранення Олександр уже стояв на протезах. Лікування в Україні змінилося реабілітацією в США завдяки організації Revived Soldiers Ukraine. Там йому поставили змінні спортивні протези — одні для бігу, інші для кросфіту. Цей момент став переломним. Ноги зникли, але з’явилася можливість рухатися інакше. Він швидко зрозумів: найскладніше починається не в шпиталі, а коли повертаєшся додому і мусиш платити за квартиру, шукати роботу й жити далі.

Саме тоді з’явився Instagram-акаунт tsvit_terenu, де він відкрито показував фронтові будні й подальше життя. Підписників ставало дедалі більше. Люди бачили не жалісливу історію, а людину, яка відмовляється здаватися. Реабілітація для нього перетворилася на постійний процес — фізичний, психологічний і соціальний.

Спорт як доказ сили: Ігри Нескорених

У вересні 2023 року Олександр увійшов до національної збірної України на Іграх Нескорених у Дюссельдорфі. Бронзова медаль у плаванні на 50 метрів вільним стилем у класі ISB з результатом 50,66 секунди стала першою великою спортивною перемогою. Він також виступав у пауерліфтингу (топ-5), баскетболі на візках і регбі. У 2025 році брав участь у змаганнях у Ванкувері та Вістлері.

Спорт для нього — не хобі і не мотиваційний слоган. Це спосіб довести собі й іншим, що тіло після ампутації залишається інструментом. 12 січня 2026 року Президент України вручив йому Орден «За заслуги» III ступеня саме за ці спортивні результати, самовідданість і волю до перемоги. Олександр прийняв нагороду зі стриманістю: ніколи не робив нічого заради медалей, просто завжди викладався на повну.

Книга, YouTube і боротьба за інклюзію

Ще в жовтні 2022 року, лежачи на реабілітації, Олександр почав писати. «Історія впертого чоловіка» вийшла восени 2023-го. Це не героїчний трилер, а чесна розповідь про шлях від 24 лютого до 24 серпня 2022 року — про страх, втому, побратимів і впертість, з якою він долав перешкоди, щоб потрапити на фронт. Книга стала терапією для автора і дзеркалом для тисяч читачів. Презентації пройшли Україною і за кордоном.

Паралельно з’явився YouTube-канал ТЕРЕН і шоу «Відвал ніг, або All інклюзив». Разом із Машею Єфросиніною, Василем Байдаком, Володимиром Дантесом та іншими зірками він перевіряв українські міста на доступність. Проєкт показував реальні проблеми пандусів, підземних переходів і громадського транспорту. Це не скарги, а конкретні кроки до змін. Олександр також став співавтором колекцій прикрас «Цвіт Терену» та футболок «Залізні люди» — кошти йшли на потреби ЗСУ.

Він неодноразово повторював: «Я не мотивую. Я просто живу». Ця фраза стала його кредо. Не пафос, а щоденна робота.

Холостяк, публічність і особисте життя

У 2024 році Олександр став головним героєм тринадцятого сезону шоу «Холостяк» на СТБ — першим ветераном в історії проєкту. Він пішов туди не лише шукати кохання, а й показати, що людина з інвалідністю має право на звичайні почуття і повноцінне життя. Публічність принесла і хвилю хейту. Він навчився не звертати на нього уваги, називаючи стійкість найкращою зброєю проти критики.

Після шоу були стосунки з волонтеркою Інною Бєлєнь, пізніше — короткий роман з Катериною Смачило. Навесні 2026 року він відкрито сказав, що пара розійшлася спокійно, без скандалів. Станом на літо серце вільне. «Якийсь вогник жевріє. Вічний вогонь», — так він описує свій стан. Часу на особисте майже немає: акторські репетиції, вивчення англійської, громадські проєкти.

Кіно, освіта і плани на майбутнє

У 2025 році Олександр зіграв одну з головних ролей у чорній детективній комедії «10 блогерят». Тема хейту в фільмі збіглася з його власним досвідом. Він серйозно ставиться до акторської кар’єри: займається з репетитором, знімає монологи, формує портфоліо. Мріє про ролі, де люди з інвалідністю грають звичайних людей, а не тільки «жалісливі» образи.

Того ж року він завершив магістратуру в Харківському національному університеті внутрішніх справ за спеціальністю «Фінанси, банківська справа та страхування». Друга вища освіта стала ще одним доказом, що після поранення можна будувати нові професійні шляхи. Працює над другою книгою, хоча каже, що чекає «крапку» в історії, щоб не писати навмання.

Олександр Терен сьогодні — це не тільки ветеран чи медійна особа. Він людина, яка змінює ставлення суспільства до інклюзії конкретними діями: від перевірки пандусів до участі в документальному фільмі Front Row, продюсеркою якого стала Сара Джессіка Паркер. Його шлях нагадує колючий терен — рослину, яка росте навіть на кам’янистому ґрунті й не дає себе зігнути. І саме ця впертість робить його історію близькою тисячам українців, які щодня шукають сили йти далі.