Ракета П-35: історія радянської протикорабельної системи

Ракета П-35 стала однією з перших серйозних спроб Радянського Союзу створити зброю, здатну вражати кораблі противника далеко за горизонтом радіолокаційного спостереження. Її розробка в ОКБ-52 під керівництвом Володимира Челомея розпочалася 1956 року, а на озброєння ВМФ СРСР вона надійшла 1962-го. Конструктори взяли за основу крилату ракету П-5 і перетворили її на інструмент вибіркового ураження великих надводних цілей, зокрема авіаносців.

Комбінована система наведення дозволяла оператору на кораблі-носії спостерігати радіолокаційну картину, вибирати пріоритетну ціль і лише після цього передавати ракету в режим активного самонаведення. Дальність польоту сягала 300 км (у модернізованій версії 3М44 «Прогрес» — до 460 км), стартова маса становила близько 4–4,5 тонни, а бойова частина могла бути як фугасно-кумулятивною вагою до 1000 кг, так і ядерною потужністю 20 кт.

Навіть через шість десятиліть після прийняття на озброєння окремі примірники цієї системи залишаються в обмеженому використанні. У січні 2024 року ракета 3М44 «Прогрес» була вперше зафіксована в бойовому застосуванні проти наземних об’єктів на території України, що підтвердило її наявність у складі берегових комплексів «Редут» і «Утьос».

Народження концепції: від П-5 до протикорабельної зброї

У серпні 1956 року Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову № 1149-592, яка поставила перед ОКБ-52 завдання створити дві споріднені ракети: П-6 для підводних човнів і П-35 для надводних кораблів. Обидві мали стати відповіддю на появу в американському флоті великих авіаносних з’єднань, здатних завдавати ударів з відстані, недосяжної для радянської корабельної артилерії та торпед.

Конструктори Челомея використали вже відпрацьовану аеродинамічну схему П-5 — циліндричний фюзеляж із складеним стрілоподібним крилом і підфюзеляжним повітрозабірником. Для П-35 довжину корпусу зменшили приблизно на метр порівняно з П-5, щоб вона краще вміщувалася в корабельні пускові контейнери. Стартові твердопаливні прискорювачі забезпечували початковий розгін, після чого вмикався турбореактивний двигун КР7-300 (на П-6 стояв КРД-26).

Перший пуск П-35 відбувся 21 жовтня 1959 року. Далі випробування перенесли на Каспійське море, де з дослідного судна ОС-15 (переобладнаного суховантажу «Ілеть») провели серію запусків. Перші сім пусків 1960 року виявили серйозні проблеми з системою управління АПЛИ-1. Після доопрацювання в 1962 році комплекс успішно пройшов державні випробування, і 7 серпня того ж року його офіційно прийняли на озброєння.

Один з найбільш показових епізодів випробувань стався під час стрільби по недобудованому лідеру есмінців проекту 48 «Київ». Ракета з інертною бойовою частиною влучила в лівий борт, розкрила палубу на довжину близько 50 метрів, а її маршовий двигун пробив днище. Корабель-мішень затонув за три хвилини. Цей результат переконливо довів руйнівну силу навіть «холостої» П-35.

Конструкція та принципи польоту

Ракета мала довжину 9,45–10 м, розмах крила 2,6–2,67 м і стартову масу 4035–4500 кг. Після скидання прискорювачів маса зменшувалася приблизно до 2300–3800 кг. Маршова швидкість становила 1,3–1,5 Маха (близько 1250–1600 км/год), а на окремих режимах могла сягати 1,8 Маха.

Профіль польоту був змінним. На маршовій ділянці ракета могла летіти на висотах 400, 4000 або 7000 м. Високий профіль забезпечував більшу дальність (до 300 км) і підтримував радіолокаційний контакт із носієм. Перед атакою вона знижувалася до 100 м (у версії «Прогрес» — до 20–40 м), а кінцева ділянка збільшувалася з 20 до 50 км, що значно ускладнювало роботу засобів ППО противника.

Система наведення була комбінованою. На маршовій ділянці діяло радіокомандне управління: оператор на кораблі бачив на екрані радіолокаційне зображення, яке транслювала сама ракета, і міг коригувати курс. Після вибору цілі вмикалася активна радіолокаційна головка самонаведення. Існував і повністю автономний режим, коли залп здійснювався без телеуправління.

Бойова частина 4Г-48 фугасно-кумулятивного типу важила 800–1000 кг (у деяких джерелах для «Прогресу» вказують близько 930 кг). Альтернативою була спеціальна бойова частина потужністю 20 кт. Для стрільби по наземних цілях система управління перемикалася в режим «Б», і ракета пікірувала під кутом близько 80 градусів.

Носії та берегові комплекси

Основними корабельними носіями стали ракетні крейсери проекту 58 («Грозний», «Адмірал Фокін», «Адмірал Головко», «Варяг»). Кожен мав дві поворотні чотириконтейнерні пускові установки СМ-70 з можливістю перезаряджання в морі. Боєкомплект становив 16 ракет. Пізніше комплекс отримали крейсери проекту 1134 («Адмірал Зозуля» та інші), але вже з нерухомими спареними установками КТ-35, що наводилися поворотом корпусу корабля.

Паралельно створювали берегові системи. Мобільний комплекс «Редут» (СПУ-35Б на шасі БАЗ-135МБ) прийняли на озброєння 1966 року. Стаціонарний комплекс «Утьос» (об’єкт 100 біля Балаклави) спочатку використовував ракети «Сопка», а з 1973 року — П-35Б. Після анексії Криму Росією комплекс відновили і включили до складу берегових ракетних частин.

Для забезпечення загоризонтного застосування створили систему розвідки і цілевказівки «Успіх». Літаки Ту-95РЦ і вертольоти Ка-25РЦ передавали радіолокаційне зображення району в реальному часі на корабель-носій. Це була одна з перших у світі повноцінних розвідувально-ударних систем морського базування.

Модернізація 3М44 «Прогрес»

До початку 1980-х років П-35 вже виглядала застарілою. Відносно невисока швидкість і політ на великій висоті робили її вразливою для сучасних засобів ППО. У 1974 році розпочали роботи над модернізацією. Нова ракета 3М44 «Прогрес» отримала вдосконалену електроніку з підвищеною завадозахищеністю, довший маловисотний кінцевий відрізок і збільшену дальність — до 460 км за деякими оцінками.

Формально «Прогрес» прийняли на озброєння 1982 року. Він замінив базові П-35 на крейсерах проектів 58 і 1134, а також у комплексах «Редут» і «Утьос». Виробництво ракет для берегових систем тривало приблизно до 1987 року.

Бойове застосування та сучасний статус

До 2024 року П-35 і «Прогрес» не мали підтвердженого бойового застосування. Усі носії корабельного базування давно виведені зі складу флоту. Проте берегові комплекси залишалися. Станом на 2021 рік у складі російських сил оцінювали наявність близько восьми пускових установок «Редут». Комплекс «Утьос» після 2014 року відновили і періодично використовували для навчальних пусків.

У січні 2024 року уламки ракети 3М44 «Прогрес» виявили на півдні України. Це став перший відомий випадок застосування цієї зброї в реальному конфлікті. Запуск, найімовірніше, здійснювали з Криму — або з мобільного «Редуту», або зі стаціонарного «Утьосу». Навіть через сорок два роки після прийняття модернізованої версії на озброєння ракета виявилася здатною до застосування, хоча й залишалася архаїчною за сучасними мірками.

Станом на зараз комплекс формально продовжує числитися на озброєнні. Його роль зведена переважно до навчальних і, можливо, обмежених бойових завдань. Плани заміни пускових шахт «Утьосу» на сучасні «Онікс» і «Циркон» озвучувалися, але повної реалізації поки не отримали.

Технічна спадщина та місце в історії

П-35 стала першою серійною радянською протикорабельною ракетою, яка реально дозволяла завдавати ударів за горизонтом із можливістю вибору цілі оператором. Вона вплинула на подальший розвиток вітчизняного ракетобудування — від «Базальту» і «Граніту» до сучасних «Оніксів». Концепція комбінованого наведення з трансляцією зображення на носій заклала основи розвідувально-ударних систем, які розвиваються й досі.

Водночас ракета чітко показала обмеження свого покоління: залежність від зовнішнього цілевказівки, вразливість на маршовій ділянці, складність перезаряджання. Ці уроки прискорили перехід до повністю автономних систем із підводним стартом і низьковисотним профілем польоту.

Сьогодні П-35 цікава вже не стільки як бойовий інструмент, скільки як свідчення інженерної думки епохи, коли Радянський Союз намагався компенсувати відставання в авіаносцях масованим застосуванням крилатих ракет. Її історія — від перших пусків на Каспії до раптової появи в українському небі 2024 року — демонструє, наскільки довгим може бути життєвий цикл зброї, створеної в умовах холодної війни.