Олександра Миколюк: історія стійкості, дипломатії та боротьби

Олександра Миколюк — українська політологиня, блогерка, засновниця громадської організації «М’яка сила» і співвласниця ресторану в Одесі, яка пройшла шлях від донецької гімнастки з рідкісним онкологічним діагнозом до експертки з дипломатії та конфліктології. Її біографія поєднує особисту боротьбу за життя, міжнародну освіту, участь у реаліті-шоу «Холостяк» і системну роботу з захисту жінок і дітей від насильства. Сьогодні вона демонструє, як особистий досвід болю перетворюється на інструмент змін у суспільстві, що переживає війну.

Народившись 5 травня 1998 року в Донецьку, Олександра пережила війну 2014-го, важку хворобу в дитинстві, переїзди Європою та Ізраїлем, публічність після телепроєкту і спробу нападу в Одесі 2025 року. Через організацію «М’яка сила» вона надає безкоштовну психологічну та юридичну допомогу постраждалим, розвиває жіноче лідерство і працює над запобіганням торгівлі людьми. Її історія — це приклад того, як знання дипломатії та soft power можна застосувати не лише на міжнародній арені, а й у повсякденній боротьбі за безпеку кожної жінки.

Дитинство Олександри Миколюк минуло в Донецьку, де вона займалася художньою гімнастикою і вважалася перспективною спортсменкою. У десять років у неї виявили рідкісну пухлину основи черепа — випадок, який лікарі називали унікальним навіть серед онкологічних. Симптоми розвивалися стрімко: сильний головний біль, втрата контролю над тілом, пробудження в калюжах крові на подушці, втрата свідомості і нездатність самостійно ходити. Українські фахівці визнали пухлину неоперабельною. Батьки обійшли десятки клінік, поки не знайшли хірурга Олексія Миколайовича Шкарубо в Москві. 17 грудня дівчині зробили експериментальну операцію тривалістю чотирнадцять годин. Лікар видалив більшу частину пухлини, не розкриваючи черепа повністю, і згодом отримав патенти та нагороди за цю методику. Олександра прокинулася і відповіла рухом пальців на нозі — вона не була паралізована. Попереду чекала довга реабілітація: заново вчитися стояти, ходити, виконувати найпростіші дії. Вона дала собі пів року і повернулася до спорту. Відтоді 17 грудня Олександра відзначає як другий день народження — день, коли життя отримало другий шанс.

Війна 2014 року змусила родину покинути Донецьк. Через півтора місяця після початку бойових дій Олександра виїхала. Цей досвід назавжди змінив її ставлення до страху і безпеки. У шістнадцять вона опинилася в Празі. Там почала працювати арт-директоркою fashion-фотографа, згодом стала стилісткою, ведучою спортивної програми на чеському телебаченні та амбасадоркою бренду одягу. Прага навчила її керувати хаосом: «Мій стиль життя — це хаос, над яким я навчилася панувати». Саме в Чехії вона здобула бакалаврський ступінь з міжнародних відносин та європейських студій у Metropolitan University Prague.

Після повернення до України Олександра взяла участь у одинадцятому сезоні шоу «Холостяк» з Михайлом Заливаком. Проєкт покинула на п’ятому випуску, але встигла поділитися історією хвороби і привернути увагу аудиторії. Після зйомок вона розвивала блог у Instagram під ніком manchkina5 (назва походить від породи котів мунчкін і дитячого прізвиська). Там вона поєднувала особисті розповіді з роздумами про війну, жіночу силу і суспільні проблеми. Паралельно продовжила навчання: у 2024 році здобула магістерський ступінь з дипломатії та конфліктних студій у Reichman University в Ізраїлі. Програма дала інструменти аналізу структурного насильства — того, коли суспільство звинувачує жертву, а не агресора.

Ці знання лягли в основу громадської організації «М’яка сила» (Soft Power), яку Олександра заснувала і очолює. Назва посилається на концепцію Джозефа Ная: сила, що діє через цінності, культуру, приклад і підтримку, а не через примус. Організація працює по всій Україні: надає безкоштовну психологічну та юридичну допомогу жінкам і дітям, які постраждали від будь-яких форм насильства, займається запобіганням торгівлі людьми та розвитком жіночого лідерства. «Мовчання не захищає» — цей принцип став її кредо. Особистий досвід болю Олександра перетворила на системну роботу, де кожна історія отримує шанс на підтримку, а не на засудження.

10 серпня 2025 року в Одесі цей досвід набув нового виміру. Близько полудня Олександра гуляла з собакою в парку неподалік будинку на Французькому бульварі і підгодовувала безпритульних тварин. Невідомий чоловік 35–40 років, з надмірною вагою, коротким чорним волоссям «під їжачок», у сірій футболці, шортах і шльопанцях, з пакетом у руках, зайшов їй за спину, зняв штани і почав погрожувати зґвалтуванням і вбивством. Вона направила на нього телефон, ніби знімаючи, і наказала йти геть. Чоловік кинувся за нею. Рятуючись, Олександра побігла вниз по схилу, впала, отримала травми голови, рук і ніг. Крики почули перехожі, нападник зник. Вона викликала поліцію, склала заяву і відкрито розповіла про інцидент у соцмережах. Замість лише підтримки отримала хвилю звинувачень у «провокації». У відповідь записала відеозвернення: жертва ніколи не винна. Ця історія стала ще одним аргументом для роботи «М’якої сили» — небезпека існує навіть серед білого дня і в знайомих місцях.

Нині Олександра стала співвласницею ресторану «Татарка» в Одесі на Воронцовському провулку, 13. Заклад належить до франшизи кримської кухні. Її дід був кримським татарином, тож бізнес для неї — ще один спосіб тримати зв’язок із корінням. Відкриття супроводжувалося дискусіями щодо меню, але Олександра пішла на діалог і внесла корективи. Паралельно вона продовжує політичний аналіз, консультування і роботу в організації.

Життєвий шлях Олександри Миколюк можна умовно розділити на кілька етапів, які чітко показують, як особисті виклики переростають у суспільну місію.

Олександра Миколюк належить до покоління, яке виросло між двома війнами і навчилося перетворювати травму на ресурс. Її освіта в дипломатії і конфліктології дозволяє бачити глибше: насильство — це не лише фізичний акт, а й суспільні установки, які дозволяють звинувачувати жертву. Через «М’яку силу» вона створює простір, де жінки можуть говорити і отримувати реальну допомогу. Через блог і публічні виступи вона нагадує, що безпека — не привілей, а базове право. Через бізнес вона показує, що можна будувати щось своє навіть у нестабільні часи.

Її історія не про ідеальну героїню. Вона про людину, яка впала зі схилу, отримала синці, почула звинувачення і все одно продовжила допомагати іншим. Про гімнастку, яка після операції заново вчилася ходити. Про дівчину з Донецька, яка здобула диплом у Ізраїлі і відкрила ресторан в Одесі. Про активістку, для якої soft power — не теорія, а щоденна практика.