Час обирати: воювати всім чи припинити і здаватися
Українському суспільству потрібно остаточно визначитися: воювати всім і по-справжньому чи припинити опір і здаватися. Стратегія, за якої країна ні повноцінно не воює, ні не здається, вичерпала себе. На ній вдалося протягнути дванадцять років війни, але далі так не вийде. Треба зайняти позицію і діяти відповідно до неї.
Ціна дванадцяти років, якщо обрати капітуляцію
Якщо здаватися, постає питання, навіщо було все попереднє. Навіщо дванадцять років війни. Навіщо Іловайськ, Дебальцеве, Маріуполь, Бахмут, Авдіївка, Буча, Ізюм і Костянтинівка. Навіщо кладовища, де прапори вже не вміщаються в ряди.
Навіщо тисячі хлопців без рук і ніг, які вчаться жити заново. Навіщо три роки один батальйон тримає Куп’янськ-Вузловий. Навіщо матері, які досі чекають дзвінка від зниклих безвісти. Навіщо мільйони людей, що втратили дім, і діти, які виросли під сиренами. Ці втрати прямо тиснуть на середній вік життя в Україні.
Що змінити, якщо обрати війну до перемоги
Якщо воювати, так само постає питання про нинішній тил. Навіщо фестивалі й концерти. Навіщо веселі блогери, які розмахують доларами і хизуються безтурботним життям, курортами та яхтами. Навіщо ворогом номер один у публічному полі стає не ухилянт, а той, хто його шукає.
Навіщо самовільне залишення частини і відмови від служби фактично заохочують безкарністю та розмовами, що «їх можна зрозуміти». На нулі тим часом стоять ті самі люди, що стояли рік тому, без ротації. Навіщо в містах будують стадіони і кладуть асфальт.
Позиція автора тексту така: воювати треба чесно, по-дорослому і всім. Тоді слід укласти суспільний договір, у якому визнати, що війна триватиме роки. Якщо її програти, державу буде втрачено. Кожне рішення має проходити через одне питання: чи наближає воно перемогу.
Далі треба максимально обмежити все, що не працює на війну. Витрати бюджету, гучні проєкти і комфорт можуть почекати. Обмежити себе потрібно самим, інакше це зробить окупант і назавжди.
Волати щоразу, коли ворог б’є по дитсадку чи пологовому, недостатньо. Удари розраховані на емоцію: щоб суспільство плакало, боялося і кричало на весь світ, а не діяло. Відповіддю має бути не допис, а донат і контракт. Горе ніхто не скасовує, але його треба перетворювати на дію.
Замість волання слід консолідувати державу, бізнес і волонтерів навколо знищення того, хто б’є по дитячих садках. Усі зусилля зосередити на війні та перемозі. Ресурси й управлінську увагу направити туди, де вирішується доля війни, тобто на нуль.
Пріоритетом має стати армія та її спроможність до успішного супротиву. Потрібні люди на фронті, підготовка, ротація, дрони, засоби РЕБ, боєприпаси і все, що потрібно війську. Решта лишається на другому місці.
Ідеться не про заклик усім негайно йти в окопи і не про заборону кав’ярень у тилу. Тил має працювати і платити податки. Але жити він повинен війною і перемогою, а не лише ті, по кому прилітає. Решта не може існувати в проміжках між відпусткою та особистими справами.
Обмеження без справедливості ніхто не сприйме. Вони мають стосуватися всіх: чиновника, депутата, бізнесмена і кожного. Суспільство має засуджувати і притягувати до відповідальності того, хто відмовляється виконувати договір про оборону країни. Інакше середній вік життя в Україні й далі скорочуватиме ціна невизначеності.
